Чи відомо вам, що деякі птахи — зокрема полярні крячки — за своє життя пролітають такі відстані, що цього вистачило б, аби двічі дістатися Місяця й повернутися назад? Щоб витримати такі надмірні перельоти, їм потрібно ідеально орієнтуватися — оминати хибні траєкторії й економити енергію. Це неймовірно, зважаючи на те, що їм не доступні карти, компаси чи смартфони

Науковці виявили, що птахи покладаються на складну комбінацію сенсорних систем — деякі вже частково вивчені, інші залишаються оповитими таємницями. “Птахи використовують безліч сигналів, аби зберігати правильний напрям під час міграцій”, — зауважує Міріам Лідфогель, директорка німецького Інституту досліджень птахів.

Найпоширенішим є зорова й нюхова орієнтація. Досвідчені особини розпізнають знайомі пейзажі: річища, узбережжя, гірські форми. Та в умовах моря все ускладнюється — на допомогу приходить нюх. Під час експерименту середземноморським буревісникам тимчасово заклеїли ніздрі. Вони й надалі літали добре над сушею, але над морем повністю губили орієнтацію.

Окрім цього, деякі види під час денного перельоту спираються на положення Сонця, синхронізуючи його розташування із власним “біологічним годинником” — циркадним ритмом. Це явище отримало назву “сонячний компас”. Збої в біоритмах через штучне освітлення можуть знизити точність навігації.

Однак більшість міграційних польотів відбувається вночі — і тоді зорі стають головним орієнтиром. Птахи розпізнають візерунки сузір’їв поблизу небесного полюса, орієнтуючись так, як колись орієнтувались мандрівники й моряки за Полярною зіркою, повідомляє tsn.ua

Коли ж нічне небо приховане за хмарами, активується загадкове чуття — магніторецепція. Це здатність сприймати геомагнітне поле планети. Дослідження показують, що змінене магнітне тло, зокрема штучне, може дезорієнтувати птахів. Один з експериментів з голубами довів: зміна магнітного середовища навколо них повністю порушувала здатність повертатися додому.

Точний механізм цієї здатності досі не з’ясований. Професор Пітер Хор з Оксфорда припускає, що секрет криється в хімічній реакції, яка залежить від напрямку магнітного поля. Ймовірно, важливу роль у цьому процесі відіграє криптохром — речовина, присутня в сітківці ока птахів. У лабораторії доведено: молекула реагує на магнітні поля лише за наявності синього світла. Водночас залишається відкритим питання, наскільки ця речовина чутлива до тонких варіацій поля в реальних умовах.

 “Наші знання про тонкощі роботи цього магнітного компаса вкрай обмежені. Насправді ми навіть не маємо чіткого уявлення про те, скільки саме молекул криптохрому міститься у сітківці пташиного ока”, — зізнається Хор.

Також деякі дослідження показують, що в дзьобах птахів є рецептори, пов’язані з магнетитом — мінералом, чутливим до магнітного впливу. Нервові волокна передають сигнали від дзьоба до мозку, створюючи ще один канал навігації.

Є й інші способи орієнтації: наприклад, розпізнавання поляризованого світла. Коли сонячні промені розсіюються атмосферою, вони створюють специфічні “візерунки”, які птахи можуть розпізнавати навіть у хмарну погоду.

 “Ймовірно, птахи поєднують сигнали з кількох “компасів” під час міграції, і ми впевнені, що значимість кожного з них варіюється в різні етапи їхньої подорожі”, — пояснює Лідфогель. Водночас Хор додає, що магніторецепція стає менш ефективною під час гроз або підвищеної сонячної активності — коли геомагнітне поле Землі нестабільне.

Міграційні схильності, як показують дослідження, не просто набуті, а спадкові: напрямок і відстань перельоту закладені в геномі ще з народження. Учена команда Лідфогель продовжує вивчати, які саме гени відповідають за ці вміння.

Світ диких перельотів — це не просто сила крила, а ціла симфонія сенсорних механізмів, успадкованих інстинктів і непояснених тонкощів взаємодії з магнітним простором Землі. Поки ми малюємо карти й прокладаємо маршрути, птахи мандрують із внутрішнім навігатором, тоншим за будь-який GPS. Їхні польоти — це досі недосліджене мистецтво орієнтації між небом і інтуїцією.